Порівняльний аналіз методологічних підходів до проектування самонавчання у цифровій освіті

У статті здійснено порівняльний аналіз методологічних підходів до проектування самонавчання в умовах цифрової освіти, що є актуальним напрямком розвитку сучасної педагогічної науки. Розглянуто теоретичні засади та практичні аспекти організації самонавчання як ключового елементу формування компетентностей здобувачів освіти у цифровому середовищі, з акцентом на специфіку інтеграції інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) у навчальний процес. Основна увага приділена характеристиці таких методологічних підходів, як компетентнісний, системний, діяльнісний та особистісно орієнтований, що застосовуються для створення ефективних моделей самонавчання.
Постановка проблеми зумовлена необхідністю адаптації традиційних педагогічних підходів до умов цифрового середовища, де самонавчання набуває дедалі більшої значущості через доступність цифрових ресурсів, інтерактивність навчальних платформ та потребу у формуванні навичок самостійної пізнавальної діяльності.
Метою статті є здійснення порівняльного аналізу методологічних підходів до проектування самонавчання в цифровій освіті з метою виявлення їхньої ефективності, визначення оптимальних стратегій інтеграції та розробки практичних рекомендацій для їхнього застосування в сучасних умовах. У процесі дослідження проаналізовано теоретичні джерела, що окреслюють концептуальні основи самонавчання, а також проведено зіставлення ключових характеристик зазначених методологічних підходів із урахуванням їхньої адаптивності до цифрових платформ та інструментів.
Узагальнені результати свідчать про те, що компетентнісний підхід є найбільш адаптивним до умов цифрової освіти завдяки орієнтації на формування ключових умінь і навичок, тоді як системний підхід забезпечує цілісність і структурованість процесу самонавчання. Діяльнісний підхід сприяє активізації учнів через інтерактивні завдання, однак потребує значних зусиль для створення відповідного цифрового контенту, а особистісно орієнтований підхід дозволяє враховувати індивідуальні потреби здобувачів освіти, але ускладнює стандартизацію навчальних моделей.