Літературно-художня антропонімія в прозовому творі (на матеріалі творчості Павла Загребельного)

Стаття присвячена вивченню власних назв
та їх функціонуванню в художньому тексті. Понятійний
зміст та розмаїття стилістичних конотацій дає змогу ідентифікувати їх як численні й високочастотні одиниці, яким
належить одне з провідних місць: літературно-художні
антропоніми окреслюють межі твору щодо відображуваного локусу і часу, за їх допомогою чітко визначається
буття тих постатей, які становлять головний об’єкт зображення. Це дає підстави аналізувати власні назви в площині
опозиції центр/периферія. Визначаючи певні успіхи, доробок ономастів у царині української літературно-художньої
антропоніміки, слід наголосити, що її сучасний стан виявляє назрілу потребу виявлення, збору та систематизації
численних українських літературно-художніх антропонімів, різнобічного вивчення їх функціонально-стилістичних можливостей, встановлення загального та індивідуального в принципах номінації персонажів.
У статті зазначається, що важливим об’єктом наукових
досліджень у царині антропонімії є творчість Павла Загребельного, якого слушно вважають неперевершеним майстром у наданні реальних та ірреальних імен своїм героям.
Тісний зв’язок письменника з духовною й матеріальною
культурою рідного народу, глибоке знання культури інших
народів робить можливим використання антропонімів не
лише з номінативною та стилістичною метою, а передусім
із метою глибоких соціальних та етичних узагальнень.
Встановлено, що своєрідність художнього антропонімікону письменника полягає у створенні широких смислових
і асоціативних полів, до складу яких входять імена, прізвиська та прізвища, об’єднані в комплекс імен-характеристик, «імен-ярликів» для найменування того самого героя.
Для зручності лінгвістичного опису пропонуємо взяти
термін «мікрополе» як «сукупність слів і виразів, що становлять тематичний ряд антропоніма».
У пошуках експресивно-стилістичної доцільності
антропоніма письменник завжди міцно спирається на
багатство загальнонародної мови, національної історії,
традицій. Це свідчить про комунікативну влучність, естетичну доцільність вживання власних назв літературних
героїв, їх органічний зв’язок із системою засобів української лінгвостилістики.