Словотвірні особливості праслов’янських соматизмів

Установлено, що праслов’янська мова мала досить розгалужену систему найменувань частин тіла. Чимало соматизмів називали частини організму і людини, і тварини. До соматичної лексичної підсистеми включають такі великі групи номенів на позначення частин тіла людини і тварини, як: сомонімічні, остеонімічні, спланхнонімічні, ангіонімічні, міонімічні, сенсонімічні, неоплазмонімічні. Об’єктом вивчення є лексика на позначення частин тіла людини й тварини, зокрема найменування голови та її частин, шиї й тулуба, скелета й кісток, серцево-судинної та кровоносної системи, внутрішніх
органів, м’язів, органів чуття людини і тварини, а також назви новоутворень, зафіксовані в пам’ятках різних стилів і жанрів та історичних словниках, що відображають лексику праслов’янського періоду. Метою статті є здійснення словотвірного аналізу соматичних найменувань в історії української мови праслов’янської доби. Основними методами дослідження є описовий, порівняльно-історичний, структурний (компонентний). Опис соматичних найменувань провадиться за комплексною методикою, що об’єднує семантико-словотвірний та етимологічний аспекти дослідження. Авторами встановлено, що деривація соматичних найменувань у праслов’янській мові відбувалася двома шляхами: за допомогою морфологічного та семантичного способу словотворення. Найпродуктивнішим
з-поміж морфологічних способом словотворення соматичних найменувань дописемної доби була суфіксація, значно менш активною в деривуванні нових слів була конфіксація, префіксальний та композитний словотвір було репрезентовано поодинокими утвореннями. Особливістю дериваційної семантики соматизмів на теренах давньої Славії є те, що деякі форманти вже в дописемну добу втрачали демінутивне значення. Неморфологічні способи були представлені семантичною деривацією, коли соматизми творилися шляхом перенесення значення на основі подібності, що в подальшому заклало підвалини для формування значного пласту соматичної лексики.